Четвер, 13.12.2018, 11:33
Вітаю Вас, Гість
Меню сайту
...
Пошук
Календар
«  Листопад 2018  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу
Головна » 2018 » Листопад » 20 » Вклоняємось низько вчительці своїй (до 90-річчя Ганни Станкович)
10:42
Вклоняємось низько вчительці своїй (до 90-річчя Ганни Станкович)

     «Вісімдесят п’ять мені тільки за паспортом, у душі я все та ж непосидюча дівчинка», – так, на одне із питань біографічної статті «Слово про величну людину» п’ятирічної давності (газета «Вісті Свалявщини», №83-84 від 9 листопада 2013 року), усміхаючись, відповіла моя односельчанка, чудова мама, любляча бабуся та прабабуся й мудрий, обдарований сердечною щирістю педагог – Ганна Юріївна Станкович, а я, вловивши живучий вогник молодечого запалу у її радісному, по-материнськи лагідному погляді, спитала: «А як щодо наступного інтерв’ю через п’ятирічку?» «Аякже. Пообіцяй що завітаєш!» – сказала по завершенні розмови, міцно обнімаючи вже біля порогу свого обійстя.
     Тож у листопаді 2018-го знову прошкувала центральною вулицею Драчина до охайного будиночка номер 13, господиня якого днями відсвяткувала уклінний 90-літній ювілей.
     Зайшовши до світлиці, подумки зауважила: «Багато чого довелося пережити нашим людям за цей час – анексія Криму, війна на Сході, падіння та зростання економіки, новий курс до Євроінтеграції, а тут усе, здається, лишилося незмінним: та сама приязна атмосфера затишку, доброти і любові, зігріта світлом мудрості, якими іскряться стоси підручників й художніх видань Ліни Костенко, Івана Франка, генія української літератури Тараса Шевченка, Семена Скляренка, Юрія Стельмаха, Генріха Гете, Вольфганга Гейне, Фрідріха Шіллера, і як завжди, люб’язна, ввічлива, лагідна та усміхнена блакитноока господиня із нестаріючою душею. А блиску у її очах все ж прибавилося».
     – Час біжить, а ви не змінюєтеся, – кажу, зручно вмостившись на одному зі стільців.
     Майже. За настроєм і досі почуваю себе, як у 25-ть, хоча за останні роки кілька нових захоплень таки додалося: тепер окрім німецької та англійської іноземних мов, знання з яких колись здобувала у столиці нашої країни Києві, активно удосконалюю володіння словацькою та угорською. Навіщо? Треба ж якось тренувати мозок! Недарма кажуть: «Допоки людина мислить – доти вона живе».
     – Наша мама – життєлюб і неймовірно вимогливий педагог. У питаннях освоєння нових знань навіть мене частенько «підганяє». Вона з тих, хто щоденно доводить: «Не буває колишніх вчителів, бо вчитель – це не професія, а покликання, займатися яким маєш, поки вистачає снаги». Стільки добрих та приємних слів лунало на її адресу з нагоди ювілейних сходин, що якби їх усі матеріалізувати у енергію, вистачило б, мабуть, на цілий едронний колайдер, – увійшовши до кімнати, доповнює мою співбесідницю донька Лариса.
     – Але ж вітали не тільки мене, а й тебе! Лариса Георгіївна – вчорашня іменинниця і, до слова, теж дипломована вчителька, – каже Анна Юріївна, не приховуючи гордості.
     Треба ж! Мама і донька народилися з різницею у один день, та ще й однаково обрали собі за фах щоденну працю на педагогічній ниві.
     – А хіба я могла інакше? – побачивши захоплений вираз мого обличчя, мовила Лариса Георгіївна. Недарма ж кажуть: «Яблуко від яблуні далеко не падає». Завжди хотіла наслідувати маму.
     При цих словах звернула увагу на те, що між собою жінки також дуже схожі, і зрозуміла: «Очі ювілярки сяють від того, що зігріта вона теплом любові своїх дітей».
     – Власним життєвим прикладом Лариса давно довела, що вона не тільки обдарований, талановитий вчитель, але й донька, якою варто пишатися. На освітянській ниві у неї також є свої досягнення: 25 років педагогічного стажу, слова щирої вдячності від учнів, дипломи та грамоти. Дві останні Почесні грамоти, які поповнили скарбничку родинно-педагогічних здобутків, кілька днів тому нам обом вручали голова районної ради Мирослава Михайлівна Ливч та народний депутат Верховної Ради України Михайло Іванович Ланьо, – каже з радістю ювілярка, і на підтвердження цих слів демонструє світлини, на яких закарбовані миті врочистого дійства та два майже ідентичні, завірені круглою червоною печаткою документи, посвідчені підписом голови Закарпатської обласної державної адміністрації Геннадія Москаля.
     В одному із приміських готельно-розважальних комплексів святкували і справді масштабно: з квітами, подарунками й навіть концертом духового оркестру.
     Цей музичний презент – не чергова шалька на терези пафосу, а своєрідний вияв поваги людині, яка світлом своєї мудрості й теплом душі зігріває десятки людських сердець.
     Недавньої суботньої днини привітати Ганну Юріївну Станкович із 90-літнім ювілеєм зібралося чимало поважних гостей – теперішні працівники освіти Свалявщини, серед яких і майже всі члени методичного об’єднання викладачів іноземних мов, колеги, із якими свого часу сіяла зернинки розумного, доброго й вічного у серця учнів рідної Масарикової альма-матер (назвати їх «колишніми» у Ганни Юріївни не виходить), ветерани педагогічної ниви Михайло Федорянич, Олена Прожегач, Надія Шиманська, працівники УСЗН Свалявської РДА, начальник відділу освіти Свалявської РДА Едіта Грабар. численні родичі та близькі друзі.
     І хоч щастя цієї, воістину багатої на літа жінки, неможливо виміряти подарунками. Почесна грамота, що її нещодавно отримала, помітно радує око:
     «Закарпатська обласна державна адміністрація нагороджує Почесною Грамотою Ганну Юріївну Станкович – ветерана педагогічної ниви за багаторічну сумлінну працю, вагомий особистий внесок у реалізацію державної політики в галузі освіти та досягнуті успіхи у справі навчання і виховання підростаючого покоління, високий професіоналізм та з нагоди 90-річчя від дня народження». Нагорода хоча й не Президентська, але від того не менш заслужена, адже для ювілярки саме ці, здавалося б, «шаблонні» формулювання привітальних речень стали ще одним свідченням шани і людської вдячності, якими нині щедро встелений її життєвий шлях.
     Народилася Ганна Юріївна 10 листопада 1928 року у багатодітній селянській родині Марії та Юрія Станковичів.
     У шість років пішла до чеської, а згодом – німецької школи, де опановувала писемну науку, потім знання здобувала у загальноосвітньому навчальному закладі села Пасіка, а затим – завдяки добродушності та вірі у її невичерпну жагу до знань освітянина Івана Полянського перед нею відчинилися двері омріяної «Масарикової горожанки», на «відмінно» закінчивши яку, вступила до Мукачівського педагогічного училища. 1946 року Ганна Юріївна створює сім’ю (у шлюбі з вчителем початкових класів Драчинської ЗОШ Георгієм Станковичем виховала двійко дітей. Авт.).

     Вищу освіту опановувала у Київському інституті іноземних мов, після чого вже як дипломований спеціаліст 24 роки викладала німецьку у Свалявській ЗОШ І-ІІІ ступенів №1 (була обрана головою методоб’єднання вчителів-іноземників), де працювала аж до виходу на пенсію.
     На перший погляд – це звичайна трудова біографія педагогині-довгожительки, але тільки-но починаю вдаватися у деталі, розумію, за що героїні мого допису доземно кланяються десятки, а то і сотні людей.
     – Кажуть, прожити щасливий та довгий вік Господь благословляє тих людей, чиї серця не полонить ані зло, ані жадоба, ані заздрість та ненависть. Скільки себе пам’ятаю мамине серце завжди було наповнене безграничною любов’ю до дітей. Опікуватися ними вона почала вже із 16 років – рівно стільки ж працювала завідуючою Драчинського ДНЗ, – розповідає мені пані Лариса.
     – То виходить саме Ганна Станкович стояла у витоків дошкільного виховання драчинців 74 роки тому? – запитую.
     – І не тільки їх. З-посеред тих, котрими опікувалася, були і «горожанські» дітки. Заледве вступивши до Мукачівського педучилища, пішла працювати вихователем дошкільної групи однієї з міських шкіл, а коли було прийняте рішення про організацію дошкільної установи на території Драчина, мені запропонували взятися за організацію роботи і призначили завідувачкою. У табелях чисельності значилося, що заклад відвідує 15 дітей, а насправді у стінах Драчинського дитсадочку щорічно виховувалося чи не вдвічі більше хлопчиків і дівчаток. Звичайно, що за таке «самоуправство» могли і покарати, але завдяки небайдужому ставленню добрих людей від неприємностей Бог милував, – каже, згадуючи про цей період свого життя, іменинниця-ювілярка.
     Шістнадцятилітній юнці й справді могло добряче перепасти «на горіхи», адже неофіційно до садочка безоплатно приймала дітей із бідних міських родин та навіть тих, які ще не вміли ходити. Кажучи про добрих людей, на увазі мала трьох своїх підлеглих – виховательку, няню та кухаря, які, окрім своїх прямих посадових обов’язків, займалися доглядом немовлят, завжди «тримали руку на пульсі» потрібних новин, і як тільки у освітніх колах ширилися чутки про наближення квартальної чи річної «перевірки», завжди встигали убезпечити іще зовсім юну Ганнусю від біди.
     – То вже потім, подорослішавши і набравшись досвіду, я навчилася уміло вуалювати небажані факти наявності «зайвих дітей», від прискіпливого ока інспекторів, а спочатку, ой, як боялася! Та дівчата завжди заспокоювали: «Нічого, Анко, Бог допоможе». І Всевишній таки помагав – як тільки на поріг нашої дошкільноосвітньої установи ступала нога перевіряючих, незареєстровані у табелі малюки одразу опинялися то у сусідів, то «прописувалися» дітьми-племінниками моїх працівниць. А що було робити? То був період війни. Не могла ж я спокійно дивитися, як одні хлопчики і дівчатка, маючи посильні на той час блага, спокійнісінько граються, тоді як інші, чи то через бідність, чи то від батьківської байдужості, помирають із голоду. Нерідко дітей із неблагополучних сімей доводилося у буквальному розумінні цього слова викрадати через вікно.

     Підуть тато з ненькою містом-селом гульбанити, зачинять діток в хаті, і діла їм нема – чи ситі малі, чи одягнені? Навіть погрози були у мій бік, що в міліцію мене здадуть, декотрі обіцяли навіть побити, а я у відповідь лише парирувала, що за неналежне ставлення батьків до дітей також можна за грати потрапити. Тим і рятувалася, – відає далі співрозмовниця.
     Вислухавши одкровення цієї величної жінки, констатую: проявляючи неабияку сміливість, тендітна дівчина рятувала не тільки себе, а й знедолену суворими тогочасними реаліями малечу.
     Давно повиростали її колишні вихованці та учні, давно вже звили свої сімейні гніздечка, роз’їхалися хто куди, але своєї найріднішої, тієї, яка стала другою мамою, вони і досі згадують – цими днями приємні слова ювілейних вітань лунали чи не з усіх континентів земної кулі.
     – А розкрийте нам секрет довголіття щасливої людини?
     – У мого щастя дві складові: перша – любов сина (Володимир Георгійович –обдарований пісенним і поетичним талантом чоловік, автор гімну регіонального фестивалю мінеральної води «Сила життя у джерелах Карпат», активний громадський діяч, Почесний громадянин міста Сваляви. Авт.) та донечки, ну а другу ти сама маєш пам’ятати.
     При цих словах Ганна Юріївна почала наспівувати знайомі мені з дитинства мелодії, які, будучи у когорті очолюваного колись нею самодіяльного фольклорного німецькомовного вокального колективу, виконувала разом з іншими ансамблістами. І не помітила, як залюбки долучилася до родинного жіночого дуету.
     – Мені допомагає жити пісня, – мовила Ганна Юріївна, доспівавши одну зі співанок і помовчавши, додала: – Шкода, що колектив перестав існувати.
     – Ансамблю більше немає, але пам’ять про нього житиме, допоки битимуться серця його учасників. А про що мріє засновниця «Мрії»?
     – Хотілося б втілити побажання мого щирого друга, мудрого освітянина, нині покійного Варфоломія Бунди – написати книжку про хронологічні витоки рідного Драчина, а ще відкривати серце новим захопленням. Нещодавно довідалася про 114-річну японку, яка і нині дає фортепіанні концерти. Так от – хочу її перевершити. Для того, щоб навчитися, маю як мінімум 20 років (cміється).
     
– Хай збудуться мрії! З роси і води!

Наталія Малетич

Переглядів: 75 | Додав: svalyavaosvita | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0